***
Передосінні сни моїх розкутих марень
Впадуть комусь до ніг — і скресну, як світи...
...І так давно пішли кудись мої отари
В дощі, що змиють цвіль аж ген до чорноти...

Бо все навколо — дим. І сивий, і рум’яний.
Одна-єдина ніч — безсонна і свята...
...А я собі вівчар в чорнявих тих отарах,
ЩО вийшли за межу...
Розбризкає сльота

Осінніх споришів зачорнені знамена,
Де гнав чудних овець за обрії вівчар.
І зв’язує ромен отару і рамена
Чудного вівчаря петлею яничар...

Збентежені світи, і марення, і мрії...
А чорний — той, хто чув, що небо — не межа,
Хто знає, що вогонь найдужче серце гріє
За мить до олтаря й жертовного ножа...

Передосінні сни моїх олтарних марень
Впадуть комусь до ніг — і зійдуться світи.
З-за обрію вернуть тоді мої отари,
Жилаві і терпкі аж ген до чорноти...