***
Передосінні сни моїх розкутих марень
Впадуть комусь до ніг — і скресну, як світи...
...І так давно пішли кудись мої отари
В дощі, що змиють цвіль аж ген до чорноти...

Бо все навколо — дим. І сивий, і рум’яний.
Одна-єдина ніч — безсонна і свята...
...А я собі вівчар в чорнявих тих отарах,
ЩО вийшли за межу...
Розбризкає сльота

Осінніх споришів зачорнені знамена,
Де гнав чудних овець за обрії вівчар.
І зв’язує ромен отару і рамена
Чудного вівчаря петлею яничар...

Збентежені світи, і марення, і мрії...
А чорний — той, хто чув, що небо — не межа,
Хто знає, що вогонь найдужче серце гріє
За мить до олтаря й жертовного ножа...

Передосінні сни моїх олтарних марень
Впадуть комусь до ніг — і зійдуться світи.
З-за обрію вернуть тоді мої отари,
Жилаві і терпкі аж ген до чорноти...

Маленька дівчинка

Маленька дівчинка
Ще зовсім маленька.
Вона грається у пісочниці,
Пускає сонячних зайчиків
І сміється так захоплено щиро,
Що весь світ починає сміятися з нею.
Вона носить біленькі бантики
І прагне спіймати метелика,
Бо щиро вірить,
Що пилок з його крилець
Навчить її тіло літати.

Маленька дівчинка
Стане колись дорослою.
І тоді вона знатиме точно,
Що у всіх на світі війнах
Винні жінки,
Бо навіть місяць має свій темний бік,
З якого часом виповзають чудовиська.
Навчиться недовіряти словам
І не заводити друзів,
Плакати у подушку
І не чекати на принца,
Бо всі на світі казки закінчуються весіллям,
За яким — немає нічого.

Маленька дівчинка
Стане колись дорослою.
Агов, громадяни люди,
Дозвольте їй
Ще трошки побути маленькою!

Я — українка

Я — українка.
Я виросла вчора. Із гри з ляльками,
Із маленьких кісок із жовто-блакитними бантиками,
Із сліпої віри в досконалість і відвертість світу
Під червоним прапором.

Я — українка.
Тисячі років я носила вишиванку, запаску і вінок,
Говорила тисячами мов,
І робила тисячу справ водночас.
І тисячу років серце моє розривалося
Від раптового недотягування
До першої материнської колискової.

Я — українка.
В моїх очах — блакитна велич неба.
В моїх руках — незміренні скарби землі моєї.
Моє жовто-блакитне „Я” дерли на двоє,
Обмежували мій простір червоним,
Розчавлюючи моє серце вбивством моїх безсмертних дітей.
Тисячу разів ламали мені ноги
І ставили мене на коліна,
І тисячу разів я підводилась зі словами:
— Я — українка!

Поїзди

1

Ці поїзди летять, як урагани,
Зривають рейки літургійних дум
І біль століть, пропечений пісками,
І одинокий поосінній сум.
І відлітають самотинно в ирій
За втомленим приреченим „куди?”,
І, розчинившись в позахмарних хвилях,
Свої навіки плутають сліди.

2
Ці поїзди летять завжди від тебе,
Лишаючи двожилаві шляхи...
В обіймах рук зимове стигне небо,
В обіймах хмар — дві схрещених руки.
На не-забудь — останній спалах сонця
І блиск очей, і змучений вагон...
Ці поїзди лишають на долоньці
Прощальних сліз розплаканий вогонь...

3
Ці поїзди — альтернатива часу:
Я не живу — я їду в поїздах...
Вокзал, перон, і шпали часто-часто...
Перон, вокзал — то мій чумацький шлях.
Жилаві рейки, як гітарні струни,
Натягнуті до дзенькоту і снів.
По них в нікуди, як старі джигуни,
Летять вагони чередою днів.
Мільйон разів заходить-сходить сонце,
Мільйон разів впадає-тане сніг...
Я не живу — дивлюся крізь віконце,
Як розтинають прабатьківський гріх...

4
У цьому поїзді топилися світи.
За вікнами волошки синьо-синьо
Сльозили очі. Праглося зійти
Із поїзда у втому підосінню.

Шмагаючи ногами по ріллі,
За поїздом неслися босоного
Розкуті мрії, клаптики землі
І втишені запилені дороги.

А поїзд біг. По коліям. Квиток
В один кінець — зворотних не буває.
Ковток води б! Волошковий ковток!
А вже перон. І вітер зустрічає.

5
Цей поїзд біг за сонцем, біг на захід,
Відштовхуючись вперто від землі.
Над ним летіли чорнокрилим птахом
І розстелялись криком по ріллі
Солодкі спогади, тривоги, півпрощання.
Минала ніч, спліталися шляхи,
А поїзд біг, націлившись на ранок,
Щоб журавлів устигнути з руки
Гостинно хлібом й літом привітати.
Цей поїзд біг, штовхаючи світи.
А журавлі зліталися на хати,
Немов на прощу, до своїх святих
Столітніх гнізд...

Львівське

Львівське
1

В бруківку вулиць я б вросла по пояс,
Коли б не було тих трамвайних швів,
А тихий шепіт полив’яних нив,
Трамвайну душу зігрівав натомість.

Щоб були небу зорі до лиця,
Щоб на стіну не страшно наштовхнутись,
І ліхтарів збруківлена розкутість
Не роз’їдала очі і серця.

Щоб не сіріли душі і слова,
Щоб не молились ідолам і левам,
Щоб низько-низько не впадало небо,
Розчавлюючи втомлені тіла...

В бруківку вулиць я б вросла по пояс...

2

Цих вулиць із розбитою бруківкою
Не видно ні початку ні кінця...
Величні леви стережуть серця
Від просторів, від сонця, від нашіптувань
І древніх вірувань у відьом й віщунів,
У грім Перуна й солов’їні заспіви,
І від веселих чорнооких ластівок,
І від Стрибога і його вітрів...
Готичний ідол... Левами — як зорями —
Засіяні бруківчасті шляхи...
Страшних століть важенні порохи
Заманюють, засклеплюють, заховують...

3.

А день схилився... так... перепочити.
Скуйовдив гриви посірілим левам
І, постеливши на каміння свиту,
Неначе в ковдру, загорнувся в небо.

І вже, втомившись різати бруківку,
Останній проіржавілий трамвай,
Шукаючи притулку, швидко-швидко
Заторохтів своє нічне „прощай”.

І все застигло, як в картинах Босха,
І вже комусь до себе не дійти...
От тільки кіт у ночі стиха просить
Для сивини своєї чорноти...

4
Це місто просто проживає поруч
За трафаретом кам’яних доріг.
А ти — сусід, що завітав не в пору
За цукром чи за сіллю на поріг.

Ти — зайда тут. Але тебе вітають —
За етикетом — леви і дахи,
Бруківка вулиць і старі трамваї...
Та вже ж ніколи не подасть руки

Тобі його спорохнявілий ґонор
Й бруківчастий середньовічний дух,
Бо ти — сусід, що завітав не в пору,
Ти — степовик, ти — зайда, зайда тут...

Слухаючи лекцію Іздрика

Від протягів з віршів
Все стигне і стигне душа.
І світло, як куля,
Лягає навскоси - навиліт.
Некохані роси
Від поглядів кидає в жар,
І вітер жене
Нездійснені мрії у вирій...

А сонце, і зорі, і небо - і неба нема.
Є психоделічне, чи шизофренічне "незриме"...

А протяги з віршів
Притисли чоло до вікна
І пальцем на склі
Докупи підтягують рими...

****
Ми б обвінчалися ще перед постом,
Коли б не триклята самотня постіль
І звичка - ділити тебе зі світом
І жити - як вечір - під плотом жити...

Ми б обвінчалися ще перед постом,
Коли б не одвічне: "Йой, любко, прости!
У тебе - крила, у мене - діти..."
А я не хочу тебе ділити!

Ми б обвінчалися ще перед постом,
Коли б я не була для тебе просто:
"Йой, любко, любко! Йой, Ксанко, Ксанко!
Моя крилатко! Моя коханко!"...

Ми б обвінчалися ще перед постом,
Коли б не...

****
Камінним серцем перетрощив мрії,
І відросли два зламані крила...

КлЕнопис осені

****
Цей вересень прозорий, як мереживо,
Що мати виплела на білі подушки.
Цей вересень розхристано-мережаний
Із павуком крізь небо навпрошки
На бабиному літечку відлітує
У вирій за журавчиним "курли"...
Цей вересень, як казочку, прочитує
Одне й те саме: "Жили і були..."
А що там далі? - Хтось собі довимріє
І в листяні загорне килими...
"Жили-були", - читає, тільки з вирію
Доносить ехо тихе "Віджили...!



****
Обійми вересня такі п"янкі і стиглі.
Шипшина колючками за рукав
Чіпляє тихий і такий осінній,
такий чудний, як марево, туман...