***
Давайте перепродамо…
По курсу…
По чорноринковому…
Давайте перепродамо
Чотири клаптики землі
І трошки неба…
Може, купить нас хтось
Зі щурами і таганами,
З плювками на спину,
З камінням в кишенях –
З усім нашим унікальним
Гі…рляндовим способом життя…
Я вчора бачила щура…
На власні очі…
Близько і чітко,
Як часом бачу саму себе
У дзеркалі
(до того, як накладу грим
І натягну маску)…
Сидів собі на найвищій сходинці
На пташиному пір’ї…
І дивився.
В очі.
Зверхньо,
По-господарськи…
На нього кричали,
А він сидів.
У нього жбурляли камінням,
А він сидів…
І ніхто не насмілився підійти впритул
І вдарити палкою.
«Тваринка Божа», -
То голос з натовпу.
«А кажуть, він єдиний
Вижив після отрути. –
Не взяла. – Святий», -
(Авжеж, святих отрута не бере) –
Набожно проказала бабця.
«Святий! Святий…», -
Натовпом… Натовпом…
А щур сидів.
Йому несли їжу,
Йому досипали пір’я,
А він сидів.
Йому майстрували клітку,
А він сидів…
Не рухався…
«Якийсь недотравлений!» -
На весь голос
Закричало дівча
Років шести…
І її швиденько відтягли від сходів…
Давайте перепродамо…
По курсу…
По чорноринковому…
Вісім променів сонця
І сім мільйонів живих…
Тих, що ремствують
За межами…
Тих, що вічно шукають прихистку
Межи соснами…
Трьома…
Перепродамо
З усім їх унікальним
Гі…рляндовим способом життя…
Я вчора бачила щура…

***
А часом – геть усе – усім й нікому.
Усе до крихти, геть до всіх чортів!

А тиша ходить пошепки і кволо,
Бо хтось її почути не хотів.

А я – усе усім – на всі погости
По кілька свічок і по васильку…

Заходьте в гості! Всі заходьте в гості!
Хоча б на мить і чарку коньяку…

А тиша стиха стане на порозі
І чорнооко дивиться у світ…

Біжить дорога, а по тій дорозі –
Старий-старий, а все ще чорний кіт…

***
І все так просто – я сьогодні боса,
Така, як світ, коли ідуть дощі,
Коли сутужно стогнуть і голосять
Сумні вітри під арками кущів.

І все так просто – вересневий відчай
І вересова туга під крилом…
Мо’, хтось колись й для мене спалить свічку,
Коли вночі брестиму… За вікном

Тепер все просто – біло і зелено…
Цвітуть сади, духм’яніють вуста…
Мо’, хтось запалить свічку і для мене…
Хоч на спомин під образом Христа…

***
Щоночі я переховую тебе від тебе самого...

Я заплющую очі, і починається вічна гонитва:
Ти біжиш за мною, а я — за тобою,
І ніхто ніколи нікого не наздожене,
Бо біг по колу — це безперервний рух,
В якому головне — рухатися в одному темпі.
Часом хочеться спинитися,
Але ти так благально дивишся на мене.
І я біжу... Біжу, щоб не змінювати нічого...
Ти так боїшся змін...

Щоранку я намагаюся не зійти з дистанції...

Я розплющую очі. Вхекано схоплююсь на ноги,
Щоб бігти далі (до тебе — наче від тебе),
Бо пам’ятає тіло, що головне —
Це рухатись в одному темпі...

***
Чомусь так тісно. Невимовно тісно.
Над стиглим містом крилять журавлі.
...Хтось розірвав гранатове намисто,
І розкидав, як долю, по землі...

А журавлям до намистин байдуже —
Не терпить небо в собі камінців...
...І тільки ти, мій безіменний друже,
Тримаєш завжди камінь у руці...

Чому ж так тісно?.. Місто ж як безодня...
Лети й лети — крила й на те крила —
За журавлями. Я вже майже згодна,
Коли б іще злетіти я б змогла...

Лети й лети... А вічність — як дорога.
І ти, мій друже, в серці — як стилет...
...По намистинам проїжджають дроги...
Зібрати б з них хоча б якийсь браслет...

***
Хочу бути...

Я хочу бути Вашою маленькою дівчинкою,
Вашим маленьким найбільшим щастям,
Вашою нахабною усмішкою у кутиках очей.
Хочу раптом з однієї перетворитися на єдину
І затуляти Вас од пронизливих осінніх протягів.
Довгими зимовими вечорами зігрівати Ваше серце
І тулитися щокою до Вашого неголеного підборіддя...

Я хочу бути райдугою у Вас над головою
І веснянкою на Вашому обличчі,
Бриніти сонячним зайчиком на кінчиках Ваших вій
І ховатися від негоди у безоднях Ваших долонь.
Хочу бути зіркою, щоб зірватись і полетіти
У Ваше найзаповітніше здійснене бажання.
Хочу мандрувати із Вашим всесвітом...

...І точно знати, що все це Вам потрібно...

***
В...П...
Чуєш, брате мій, вечір — як безодня.
В зерна налились спечені жита...
А до ніг паде прожите сьогодні,
І серпнева ніч в очі загляда...

Чуєш, брате мій, всі стежки поснули.
А хрести велично додають світи...
Спочиває літо. І гудять, як вулик,
Ноги і дороги, що не перейти...

Чуєш, брате мій, затишно і пишно —
Страшно ворухнутись між плюсів і снів...
Стиха шарудять вже відстиглі вишні,
І вмовкає хор віщих голосів...