Львівське

Львівське
1

В бруківку вулиць я б вросла по пояс,
Коли б не було тих трамвайних швів,
А тихий шепіт полив’яних нив,
Трамвайну душу зігрівав натомість.

Щоб були небу зорі до лиця,
Щоб на стіну не страшно наштовхнутись,
І ліхтарів збруківлена розкутість
Не роз’їдала очі і серця.

Щоб не сіріли душі і слова,
Щоб не молились ідолам і левам,
Щоб низько-низько не впадало небо,
Розчавлюючи втомлені тіла...

В бруківку вулиць я б вросла по пояс...

2

Цих вулиць із розбитою бруківкою
Не видно ні початку ні кінця...
Величні леви стережуть серця
Від просторів, від сонця, від нашіптувань
І древніх вірувань у відьом й віщунів,
У грім Перуна й солов’їні заспіви,
І від веселих чорнооких ластівок,
І від Стрибога і його вітрів...
Готичний ідол... Левами — як зорями —
Засіяні бруківчасті шляхи...
Страшних століть важенні порохи
Заманюють, засклеплюють, заховують...

3.

А день схилився... так... перепочити.
Скуйовдив гриви посірілим левам
І, постеливши на каміння свиту,
Неначе в ковдру, загорнувся в небо.

І вже, втомившись різати бруківку,
Останній проіржавілий трамвай,
Шукаючи притулку, швидко-швидко
Заторохтів своє нічне „прощай”.

І все застигло, як в картинах Босха,
І вже комусь до себе не дійти...
От тільки кіт у ночі стиха просить
Для сивини своєї чорноти...

4
Це місто просто проживає поруч
За трафаретом кам’яних доріг.
А ти — сусід, що завітав не в пору
За цукром чи за сіллю на поріг.

Ти — зайда тут. Але тебе вітають —
За етикетом — леви і дахи,
Бруківка вулиць і старі трамваї...
Та вже ж ніколи не подасть руки

Тобі його спорохнявілий ґонор
Й бруківчастий середньовічний дух,
Бо ти — сусід, що завітав не в пору,
Ти — степовик, ти — зайда, зайда тут...